29 вересня Україна вшановує пам'ять жертв одного з найбільших злочинів нацистського режиму – масового убивства євреїв Києва у Бабиному Яру. Протягом двох днів 29–30 вересня 1941 р. військовослужбовці нацистської айнзатцгрупи «С» убили майже 34 тис. цивільних мешканців – дітей, жінок, літніх людей. У подальшому Бабин Яр, – урочище на околицях тогочасного Києва, – перетворили на місце масових убивств радянських військовополонених, пацієнтів психіатричної лікарні, ромів, священнослужителів та тих, хто, на думку окупаційної адміністрації, становили загрозу т. зв. людожерському «новому порядку».
Після завершення Другої світової війни пам’ять про трагедію Бабиного Яру стала заручницею радянської цензури, що пильно стежила за будь-якими відхиленнями від офіційно визнаного погляду на події війни та окупації. Терен Бабиного Яру був перетворений на звалище, використовувався як будівельний майданчик тощо; приватні та неформальні ініціативи вшанування трагедії безапеляційно придушувалися. Тож, пам’ять про євреїв, які загинули, зберігалася у формі спогадів родичів жертв нацистського терору, а також тих киян, які були сучасниками нацистської окупації. Одним з них був 12-літній Анатолій Кузнецов. Разом із мамою, дідусем та бабусею він мешкав на Куренівці – історичному районі Києва, що межував із Бабиним Яром. За кілька років до початку німецько-радянської війни хлопчик почав вести щоденник. У звичайному загальному зошиті Толя нотував дитячі враження від подій, очевидцем яких був. Хлопець продовжив свої записи й у період німецької окупації. Так, на сторінках дитячого щоденника з’явилися описи перших днів встановлення «нового порядку», реакцій киян на прихід окупантів, розстрілів у Бабиному Яру, трагедії радянських військовополонених, які перебували у Сирецькому концтаборі, колабораціонізмі місцевих мешканців із окупантами.
З дитинства Анатолій мріяв стати письменником, але за доби сталінського тоталітаризму, шансів реалізувати свій задум він практично не мав. Дитячі мрії перекреслювала необхідність відповіді на запитання в анкеті: «Чи перебували ви на території, окупованій ворогом». Талановитий юнак спробував реалізувати себе у якості танцівника балету, закінчив Балетну студію Київської опери[1], згодом навчався у студії Театру імені Лесі Українки[2]. Проте бажання писати не зникало.
На початку 1950-х рр. Кузнецов вирушає на будівництво Каховської ГЕС, де працює підсобним робітником, теслею, а також регулярно дописує у газеті «Всенародне будівництво» («Всенародная стройка»). Короткий період радянської лібералізації (т. зв. «хрущовська відлига»), а також належність до «робітничого класу», наявність ідеологічно вивіреного публіцистичного доробку дозволили в 1955 р. вступити до Літературного інституту ім. М. Горького та видати свою першу книгу («Продовження легенди», 1959 р.), стати членом Союзу письменників СРСР. Варто відзначити, що в умовах радянської дійсності, не талановиті тексти та письменницький хист, а саме належність до цього, повністю контрольованого владою, об’єднання надавала людині статус письменника з привілеєм друкувати свої твори.
За спогадами А. Кузнецова, перший сторонній імпульс появі книги на основі окупаційного щоденника надала його мама, Марія Федорівна. Вона випадково знайшла зошит із записами сина та, після прочитання, радила йому не зупинятись та продовжувати писати.
У 1961 р. зі своїм творчим вечором до Києва приїхав російський поет Євген Євтушенко. За його словами, ще до приїзду він знав про обставини розстрілів у Бабиному Яру, а також багато років перебував під сильним враженням від поеми Леоніда Озерова «Бабин Яр» («Я пришёл к тебе, Бабий Яр…»). За двадцять років після трагедії Євтушенко у супроводі А. Кузнецова вирушив до місця загибелі тисяч невинних жертв, перетвореного на звалище. Слухаючи спогади Кузнецова про окупований Київ, а також дізнавшись про існування щоденника, поет ультимативно заявив, що Анатолій обов’язково має написати книгу. Зустріч із Кузнецовим та побачене на власні очі у Бабиному Яру справили потужне емоційне враження й на самого Є. Євтушенка. Повернувшись у готель, усього лише за кілька годин поет написав власну поему «Бабин Яр» («Над Бабьим Яром памятников нет») та, попри спроби місцевої київської влади зірвати творчу зустріч, вже наступного дня прочитав її у Жовтневому палаці Києва[3].
У 1965 р. А. Кузнецов таки наважився подати рукопис книги під назвою «Бабин Яр. Роман-документ» у редакцію загальносоюзного журналу «Юність». Часопис, заснований у 1955 р., швидко набув популярності (за короткий період його наклад зріс удесятеро та складав понад 1,5 млн примірників) та зажив слави видання, яке відкривало радянському читачу молодих талановитих літераторів. Утім, як і абсолютно все друковане слово, публікації у журналі підлягали цензурі. Тодішній головний редактор «Юності» Борис Полевой, – живий класик соцреалізму («Повість про справжню людину»), – заявив молодому колезі, що без суттєвих правок книга не побачить світ. Одночасно, бажаючи зняти із себе відповідальність, Б. Полевой без відома Кузнецова спрямував рукопис у відповідний відділ Центрального комітету КПРС. Звідти роман був повернений із суттєвими скороченнями, зокрема були вилучені розділи, присвячені періоду радянських репресій наприкінці 1930-х рр.; фрагменти, в яких подавався опис відступу з Києва Червоної армії, знищення радянськими спецслужбами Хрещатика, інформацію про Куренівську трагедію 1961 р. тощо. Вражений спотворенням книги, Кузнецов відмовився від публікації та зажадав повернення рукопису. Утім, зважаючи на те, що високі партійні посадовці (за окремими джерелами, текст проглядав сумнозвісний секретар ЦК КПРС Михайло Суслов) вже поставили свою візу на скороченому варіанті книги, рукопис не повернули та почали готувати до друку. Молодий письменник у розпачі вимагав від редакції вказати, що роман публікується у скороченні, сподіваючись, що у подальшому зможе видати повний варіант тексту. Проте й у цьому йому було відмовлено.
Тож, саме у такому скороченому та фактично викривленому варіанті «Бабин Яр» А. Кузнецова побачив світ у трьох номерах журналу «Юність» у 1966 р. (№№ 8, 9, 10). Загальний наклад журналу на момент публікації складав вже майже 4 млн примірників. До речі, відвідувачі Музею «Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні» можуть побачити їх у постійній експозиції. Вони та інші експонати повоєнної доби показують, яким чином радянська влада намагалася формулювати викривлений варіант пам’яті про Голокост, затушовуючи та розмиваючи пам’ять про тотальне винищення євреїв.
За рік «Бабин Яр» був виданий у книжковому форматі. Щоправда – також в урізаному та ретельно відцензурованому варіанті.
У 1969 р. Кузнецов, перебуваючи у відрядженні в Лондоні, звернувся до влади Великої Британії із проханням про надання політичного притулку. Прохання було задоволене, і таким чином письменник зміг вирватись з радянського тоталітаризму. В 1970 р. у Франкфурті-на-Майні «Бабин Яр» було вперше видано у авторській редакції. Протягом десятиліття Анатолій працював на «Радіо Свобода» та неодноразово присвячував власні передачі історії Голокосту євреїв України, а також темі замовчування геноциду в Радянському Союзі.
У 2008 р. «Бабин Яр» А. Кузнецова вперше було опубліковано українською мовою у перекладі сина письменника – Олексія. У 2009 р. – через 80 років від народження письменника та 30 років його смерті – на розі вулиць Кирилівської та Петропавлівської (саме останній під час окупації мешкала родина Кузнецових) з’явився пам’ятник Анатолію Кузнецову – підлітку, який читає німецьке оголошення щодо обов’язку усіх євреїв міста Києва зранку 29 вересня 1941 р. зібратися на розі вулиць Дегтярівської (в оригіналі – Доктерівської) та Мельникова. Саме звідти тисячі київських євреїв вирушили в свій останній шлях.
Роман-документ А. Кузнецова не є науковим текстом. Професійний історик безумовно знайде у ньому фактологічні неточності чи неприйнятні для наукового стилю емоційно забарвлені перебільшення. Втім, «Бабин Яр» є прикладом виняткової авторської сміливості і водночас одного з найбільш проникливих текстів про тих, хто спочатку став жертвою нацистського геноциду, а згодом – радянської політики замовчування про нього.
[1]Нині – Київський муніципальний академічний театр опери і балету для дітей та юнацтва.
[2] Нині – Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки.
[3] Нині – Міжнародний центр культури і мистецтв Федерації профспілок України.