79-років тому, практично із початком німецько-радянської війни, нацистська політика переслідування євреїв Європи кардинально змінилася. У літні дні 1941 р. спершу епізодично, але невдовзі систематично та диявольськи методично, розпочалася реалізація нацистського догмату про необхідність ліквідації «єврейської загрози». Тисячі людей стали жертвами антиєврейських погромів, вбивств та принижень на вулицях великих міст, віддалених містечок та сіл. Згодом елементом буденності нацистського «нового порядку» стали сплановані масові розстріли на околицях міст, у ярах та протитанкових ровах.

Дотепер ми не знаємо поіменно усіх жертв нацистського геноциду. Мабуть, абсолютно точно ніколи не дізнаємось. Десятиліття контрольованої амнезії «по-радянськи» сприяли руйнуванню родинної та суспільної пам’яті про трагедію Голокосту, приховуванню травм минулого. На місцях масових розстрілів будувалися стадіони та житлові квартали, організовувались виробництва чи просто звалища, у будівлях божниць і храмів – облаштовувались спортивні зали та склади.

Очевидно, ми не в змозі запобігти трагедіям, що вже стали фактом минулого. Проте можемо протистояти, здавалось би, невідворотному забуттю жертв. Адже воно, по суті, є повторним та, можливо, остаточним вбивством. Врешті, ми, незалежно від конфесійної чи етнічної приналежності, можемо виявити шану до тих, хто був частиною цієї країни перед нами і чиїми нащадками на цій землі ми є.

Пропонуємо Вашій увазі повідомлення Тетяни Федорів – історикині, громадської діячки, дослідниці історії євреїв Східної Галичини. Текст стосується одного з місць трагедій періоду Голокосту в рідному для авторки місті Збаражі. Місця невиправдано забутого та вилученого з суспільної пам’яті навіть зараз, через майже тридцять років після руйнування радянської імперії. Сподіваємось, що це лише початок на шляху до належного вшанування наших співвітчизників єврейського походження – мешканців Збаража, вбитих нацистами на початку липня 1941 р.

Єгор Врадій

«Паркан непам’яті»

У Збаражі на Тернопільщині збереглося багато пам’яток, пов’язаних із чисельною єврейською громадою, що на початку ХХ ст. становила третину населення міста. Як подає у своєму путівнику Генрик Шляський, станом на 1934 рік у Збаражі проживало 2598 євреїв[1]. Відомо, що під час ІІ світової війни кількість зросла до 5000. У місто прибули втікачі із Західної Польщі, а також переселені євреї зі Скалата, Гримайлова та Підволочиська[2].

За часів нацистської окупації у Збаражі в рамках операції «Рейнгард» було проведено шість акцій масового вбивства єврейського населення міста. Як наслідок, після війни, з єврейської громади міста вціліло лише близько 60-70 осіб[3].

Мовчазними свідками трагічних подій, які мали місце у Збаражі майже 80 років тому, є дві братські могили. Одна з них розташована на території нафтобази. В ній поховано понад дві тисячі розстріляних євреїв; інша – поблизу міського стадіону, де лежать тіла ще дев’ятнадцятьох жертв нацистської політики знищення. Проте, на території Збаража є ще одне братське поховання – неозначене, недосліджене і, як наслідок, практично незнане ані мешканцями, ані гостями сучасного Збаража.

Марек Шмаюк згадує, що 2-го липня 1941 р. о 4-ій годині по полудні до міста увійшли німці. 4-го ж липня до міста прибули есесівці, які відразу спалили синагогу і розпочали вбивства євреїв[4]. Інший очевидець подій – Іцхок Лільєн, – подає відомості про підпал синагоги, а також про вбивство цього ж дня 20 євреїв[5]. Про вбивство 22 євреїв біля синагоги з початком окупації Збаража згадує також мешканець міста – Леопольд Бєдер[6].

Очевидець подій Якуб Літтнер у книзі «Моя дорога крізь ніч» називає день 4 липня – «чорною п’ятницею». Вже на світанку у місті з’явилися німецькі військовослужбовці в чорній уніформі. Автору спогадів тоді видалося, що чоловіки у чорному – це «грабарі» [копачі могил – Т.Ф.], а чорні авто, в яких вони прибули – «домовини на колесах». Якуб Літтнер пише, що вже «перед полуднем розігрався пролог нашої трагедії. Підпалено обидві синагоги, потім настала наша ніч св. Варфоломія. Грабунок, вбивство і ґвалт впали на нас, наче руйнівний град. Не оминули жодного єврейського помешкання. А це був тільки початок…»[7]

У пам’яті Якуба Літтнера закарбувалося вбивство сусіда, місцевого торговця збіжжям Гіндеса. Чоловік був позбавлений життя перед вхідними дверима власного дому. Лише наступного дня тіло вбитого, як і тіла інших жертв, поховали перед спаленою синагогою.

Відомості про поховання на території синагоги містяться також у Меморіальній Книзі Збаража. Зокрема зазначено, що негайно після вступу до міста німці вбили кількох євреїв, які, на своє нещастя, перебували на вулиці. Серед них був вже згаданий Маєр Гіндес та його дружина, Аарон Кляр, Йосеф Сеґаль, Ісраель Зоммерштайн та ін. Перелякані спонтанністю насилля, єврейські мешканці вирішили поховати жертв не на віддаленому від центра єврейському кладовищі, а на близькому до місця трагедії подвір’ї Великої синагоги[8]. Цей же факт згадував у приватній розмові з авторкою колишній мешканець Збаража Йоель Волковіч Дрорі, який зараз проживає у місті Рамат-Їшаї (Ізраїль).

На відміну від двох інших масових поховань жодних спроб дослідити територію синагоги так і не було проведено. І це попри наявність численних свідчень!

На жаль, сьогодні місце ймовірного поховання єврейських мешканців Збаража, а також будівля колишньої синагоги недоступні ані звичайним людям, ані дослідникам. Територія вже неодноразово змінила призначення, форму власності та й самих власників. Попри брак публічної інформації про нинішнього розпорядника будівлею, вона, як і місце поховання, оточена парканом, що унеможливлює доступ містян до важливого елементу культурної спадщини свого міста. З цією прикрою ситуацією стикаються не лише місцеві мешканці, але й вихідці зі Збаража, які через багато-багато років повертаються до міста свого дитинства та юності. На жаль, саме цей «паркан непам’яті», формує у них несправедливе враження про моє рідне місто та людей, які в ньому мешкають, як тих, кому байдужа власна історія, пам’ять та біль своїх сусідів.

Хочу вірити, що до наступного 2021 р. – часу 80-их роковин трагедії євреїв Збаража, громада міста за сприяння міської влади, зможе подолати усі об’єктивні та суб’єктивні перепони та належним чином вшанувати пам’ять мешканців нашого міста – затишної домівки багатьох поколінь українців різного етнічного походження та релігійної приналежності.

Тетяна Федорів

[1] Henryk Ślaski, Zbaraż w przeszłości i teraźniejszości. Opis historyczno-krajoznawczy powiatu z 14 ilustracjami, Tarnopol 1934, с. 38-39.

[2] Збаражчина. Збірник статей, матеріалів і споминів. Редактор Проф. д-р Володимир Жила. Наукове Товариство ім.. Т. Шевченка. Нью-Йорк – Париж – Сідней – Торонто, 1980, Т. 1, 733 с. (Український Архів, том ХХХ), с. 132.  

[3] Szmajuk Marek, Relacje. Zeznania ocalałych Żydów, Sygnatura 301/2571, Archiwum ŻIH, с. 1.

[4] Там само.

[5] Liljen Icchok, Relacje. Zeznania ocalałych Żydów, Sygnatura 301/3554, Archiwum ŻIH, с. 1.

[6] Bieder Leopold, Relacje. Zeznania ocalałych Żydów, Sygnatura 301/1045, Archiwum ŻIH, с. 1.  

[7] Jakob Littner, Moja droga przez noc, tł. i oprac. Maria Skalska, Warszawa 2014, с. 41-42.

[8] Sefer Zbaraz. Zbaraz: the Zbaraz Memorial Book, red. Mosze Sommerstein, Tel Aviv 1983, s. 178, nlb. 1, 45, il. https://ia801902.us.archive.org/0/items/nybc314121/nybc314121.pdf(24.01.2018), с. 39.